— Ти не трівожся, тату, але…
— Що таке? — обернувся він швидко до дочки.
Вона стояла у дверях з блідим обличчям Мадони і скорботно розтягала уста.
— Не треба трівожитись дуже… прийшли козаки…
— Як… козаки?
— Губернатор прислав… Стоять на дорозі…
Аркадій Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навіть лисину запалила, а серед того пожару біліли жовтаві вуси і сердито плавали очі, сиві, злинялі, як два замерзлі озерця.
— Що ж се таке? Я не просив… А, розумію, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу.
Він навіть руку підняв, суху, панську і білу руку, якою наче збірався побити Антошу.
— Я думаю, що… — розгубилась налякана Ліда.
Вона щось хотіла казати, щоб заспокоїти батька, але він бігав, як роздратований півень, що б'є себе крильми і витяга шию перед завзятим боєм.
— Подать Антошу!
Запорошений й впрілий, на розбитих сідлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стрівожена мати.
— Ти навів козаків?
