— Ну, добре — стримав образу Аркадій Петрович. — Не одрікаюсь од своїх слів… Коли так присудила громада…
В його голосі чувся вже лід.
— Аркадій! Що ти говориш!.. Як смієте ви!.. — хвилювалась Софія Петровна.
Антоша поривався щось говорити, і сині жили наллялись в нього на білому лобі.
Так отак, пане… за два дні маємо свято, тоді громада й поділить землю. А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки… чи коло дому, чи в полі.
— Звісно, що коло дому… ловкий погній… і наручно буде… — вирвався з радою рудий Панас.
— За два дні вже пан самі обміркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрі, спасибі ласкавому пану і вашій пані. Вони нас ніколи не забували…
— А вже-ж… чи порошку там, чи мазі якої… звісно, наші пани… Оставайтесь здорові…
І поки виходили люди, усі стояли, немов закляті, тільки Аркадій Петрович теребив в руці серветку.
Але Софія Петровна отямилась скоро.
— Аркадій! Ти збожеволів! Ти не смієш оддавати землі. Ти маєш діти!…
— Это нельзя оставить! Тут нужны меры… — горячився Антоша і так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала під ногами у нього.
