потреби таїти… — Він вийняв палець і тримав на одшибі. — Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я і кажу се оддавна…
— Аркадій!.. Laissez donc… le domestique écoute!..
Софія Петровна з жаху заговорила басом.
Однак се ні трохи не помогло.
— Бо ти б, серце, вічно панувати хотіла. Доволі. Попанувала, і годі. Треба-ж і другим. Не бійсь, всеї землі не одберуть, лишать трохи і нам… так десятин з пять… Я на старість за баштанника буду. Надіну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибірати, а Антоша возити у місто… Ха-ха!..
— Він ще жартує!
Софія Петровна сердито обвела оком цілу родину і чотирьох собак, що сиділи за столом, але співчував їй тільки Антоша.
На знак протесту він налив собі чарку горілки, вихилив зразу і, одкинувшись в кріслі, заклав руки в кешені своїх офіцерських штанів.
Жан спокійно жував печеню під захистом «миноносця», Савка робив таку міну, наче його в хаті не було, а Ліда розтягнула уста і перегнулась до батька.
— Я була певна, що-о…
Але Антоша не дав їй скінчити.