— Солодко, брат!
… Дуже просте діло: у Цюпки немає двадцяти процентів трудоспособности! Пішли на завод пана Чорткова!
… Так, так. Кров маленькими струмочками стікала — по бороді, по грудях, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини:
— Солодкий сахар… ха-ха…
Почувся гудок і вони пішли робить: хіба що?
— В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать.
Цюпка підвівсь і рішуче підійшов до столу. Руки його трусились, очі блищали завзятістю і тільки одно ухо під сонцем зашарилось, як у школяра.
— Я… — почав Цюпка, — до стежки… Да. Забастовщик з 905 года і — говорю: в ушах у нас ще й досі дзвонять панські казочки, а кругом, як казав оцей товариш, рабство. Подивіться, батьки, на дітей: багато їх, правда, багато?
— Ми мучимось — нічого, але яка доля наших дітей через десять-п'ятнадцять год?
— Вічні наймити!
— Сини Кісілів студенти, а ми їхні молотники?
Цюпка люто, з болем втопив очі в Кісіля.
Всі притихли.
— Ні, наша стежка — червона… За революцію! От і все…