— Улясю, дочко моя хороша! Що в тебе болить, голубко…
Не доказала і залилась дрібними, як горох, сльозами…
Діти й собі зайшлися плакати.
Химка зціпила рученята, схилилась на стіл і гірко-гірко заплакала; Сашко-ж злякано поглядав то на матір, то на покутя, на образ св. Миколи, уквітчаного польовими васильками, і — хлипав.
А Уляся з гарячки шептала: „картопля… надоїло… всігда картопля“…
— Дядько Корній ідуть…
— Чого це він з роботи?…
Стукнули двері:
— Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе… Там на пассбурах з Михайлом нещастя, тут Уляся…
— В больниці?!
… Штурмі на цукроварні одбило пальці.
Закам'яніли постаті на стінах; в хаті запанувала тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось в сем'ю Штурми…
