лянти, і все за хліб той святий!.. Матерію носять, полотна всякі, нитки, шовки, і все рота на хліб розкриває — розмінялися ми… Та ще, хвалити бога, инших заздрість бере: панують сякі-такі, а труда твого, як літечко настане та човпеш, аж на коліна падаєш у тій землі — ніхто не бачить, посліпнуть на цей час…
— Чужого труда ніхто не цінить, — піддержав розмову математик.
— Ой, не цінять, серденя, ніяк не цінять!
До старої підійшла молодша за Устю дочка та пошепки щось казала матері; та ніяково якось усміхалася на її слова, але раптом, видно, погодилася, і коли Устя внесла глечики з молоком з-під корови до хати та поставила їх на лаву, накриваючи кружками, вона зупинила її жестом руки, казала:
— Пам'ятаєш, Усте, отого спекулянта в жовтих черевиках, що мотузками колоші попідвязувані були?.. — Вона не ждала відповіди — це була лише коротка передмова…
— Приніс він шпильки: англійські, каже, шпильки — ще старого режиму, а дівчатам моїм, бачу, аж підскакують, так хочеться виміняти… Подивилися, шпильки — блискучі, новенькі — виміняли — обмахляв він нас, син чортів! За два дні погнулися, повитиралися — дріт, і дужка в одній зломилася!
Дівчата підхопили в одну душу слова материні:
— Казав: вік носитимеш, дівчино, — вимовила
