нігтя — так, ото вже йдуть наші верби, — перебила стара Мартина.
Він зо-зла глянув на неї, одказав:
— Ганно, не триюдь ти мене хоч сьогодні!.. Хіба я неправильно об'ясняю? — запитав він Коропа.
— Зараз… Закотіть, тітко, настільника… Ага, це той план: так, так… Маштаб — правильний, треба лише визначити гряниці, — і Короп заклопотано та поважно розґвинтив дужки циркуля, а стара очима впилася: куди тії лапки циркуля стануть?..
— Стійте, — не перебивай мені, Мартине! — я скажу, де гряниця… На гряниці верби наші стояли, а то, коли Мартин німців возив, прибігла до мене Устя: „мамо, мамо, він верби наші рубає!“ — побігла я, тіло на мені труситься, боже мій! Прибігаю: сини рубають, а він похожає понад берегом та спльовує у воду, каже мені: „тобі половину залишив — не бійся“, а я йому, як доброму, підійшла та й кажу:
— Петре, нащо ти верби дітські рубаєш? Чого ти, кажу, без спросу рубаєш, — і дівчата мої стоять, — щоб тебе в спині рубало?! Мати моя, як пужне він за мною із сокирою! — „Я тобі, — каже, — покажу дітські верби! Кров'ю твоєю пеньки помалюю…“ Насилу втекла… Отакий діверко!
Короп:
— Ех, звірі тепер, тітко, а не люди!.. Одно друге живцем закопує… Так, маштаб, у маштабі…
