Мартин, згоджуючись, похитав головою:
— Да-да, стрелябія — перше діло, без неї, як той казав, не зміряти, правда?
Короп промовчав, а тоді, сумовито посміхаючись із своєї вигадки, сказав:
— Ех, діду, діду… Не степова у вас земля тут: ярки, закабалки, чорториї — на степах не та земля, зовсім не та земля…
Але яка саме на степах земля, Короп до ладу не знав, та дідові не треба було пояснювати: він затрусив своєю копаницею-бородою, чхнув, аж стара до одвірка одхилилася, і журно захитав головою:
— Правда твоя, сину, правда; хіба можна зрівняти наші землі, ех!… Там вона як пух, як перина, а в нас казна-що, хай бог простить, а не земля! От у мене, примєрно, дванадцять десятин було: шість десятин, не брешу — добр-рої землі, а то все — солонці, та ще такі солонці — киктями, як той казав, не зореш, не то „Саком“!..
Стара вислухала дідову репліку мовчки, але раптом, наче хто шпигнув її, скрикнула:
— Чого це ти чоловіка мориш тут?.. Ще комлик той побачить…
Вона здавила очима на старого, — та він за кислями в очах не бачив…
— Просимо до хати! — ласкаво проказала стара, прочинивши сінешні двері.
