— Своїх у старці треба відряжати, іди з богом…
Короп: — Хіба я, тітко, хліба у вас прошу? Води напиться…
— Зайдіть, — неохоче сказала жінка, на курей гримнувши:
— Киша, капосні! — і додала: — я думала — тут тих, вибачайте, торботрусів день-у-день партіями ходять, аж страшно…
Короп почервонів… Жінка набрала в сінях кружку води, винесла її на ґанок та подала математикові, а сама руки хвартухом витерла, і ждала. Короп припав до води, ковтнув разів зо два — не хочеться пити — поставив кружку на призьбу, — подякував старій, та сам думав: „їсти, їсти“…
Він стомлений не сів — упав на призьбу:
— Трошки спочину, — сказав.
Жінка глянула заскаленим проти сонця оком на кружку з надпитою водою, і зашилила свої тонкі губи в маленьку посмішку: цікавий якийсь чоловік…
Вона зміряла очима Коропа: штани приношені — сукна доброго, на кохту дівці такого виміняли, піджак ще з ґудзиками позолоченими, були обкидані, видно, зеленим сукном — повитиралися…
— А ви-ж з яких? — поспитала вона, та, не чекаючи відповіди, затуркотіла:
— На нас брешуть: „хліб є“, і то день-у-день —
