Короп не виводить кінців своєї думки — боїться, а печений буряк, що його дав дід голодному, як мрія якась майорить перед очима Коропа: з шкурою ззів-би! — думає він і міряє очима свою згорблену, куцу тінь.
От і Стайки…
Отаку мудру назву дали: Стайки, і село справді стоїть на горбах, наче стайки кіп; хати виринають довгими рядами, клуні схожі на стоги сіна завершені, а хліви на півкопи — бідне сільце таке, і злодійкувате.
— Наче богу не догодили, — казали старі люди: — посіяв нас межи чорториями, серед гір, наче виплюнув…
І Короп посміхається на цю згадку, — поспішає.
Перша хата назустріч, на одшибі, весела якась: вимазана ще з великодня, вона, здається, ще й досі хвастає: боки де-не-де поколупані виставила, нехворощю зеленою побралася, мов до танців; на подвір'ї, на смітнику, кубляться мляво кури, і стоїть, у жовту хустку вив'язана, літня вже жінка — на курей щось гримає.
— Хазяйський двір, — думає Короп, загледівши на подвір'ї пару биків, та поспішає води попросити…
— Тьотю, добридень, — каже він до жінки, піднявши свого крислатого бриля, а вона:
