рікать, що Антон Радіонович не дає дихать, нєт, я тебе пальцем не трону… потому ти чесний гражданин, а не бандит.
— Не помагай імперіалізму, которий здавив желєзной рукой красную винтовку, хоче потопить в крові революцію, а здавай продналог; правильно говорю, ілі нєт? Ето важний вопрос, і я ставлю руба: хто проти? Я окончив…
Чечевичка ляскає в долоні і розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов. Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промові:
— …Нужно, наконєц, сознать, — шекеряючи каже Джемс, — за что ми, рабочіє, пришлі на село… знаєм: к нам много прімазалось грязних рук, но ето будєт потом — вияснім, но я промєнял станок на вінтовку не для сєбя, а для всєх рабочіх і крестьян — думаю, товаріщі, ми скопом пойдьом за революцією… Я не умєю красно говорить, как Антон Радіонович — іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає „нужно узнать побліже Собачку: гноянку прідьотся разрєзать… Завтра достану єго анкету“. Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвійця і шепче на вухо:
— Чудак, їй-богу, тут вопрос о пайках стоїть,
