Ця сторінка вичитана
лася, бо ніколи ще вона не бачила таких рясних сліз у матери, як із того письма:
- Дорогі мамо, сестро і ти, Опанасе! Пишу цього листа до вас аж із китайської границі. Стояли ми полком у Байкальських горах, а це прийшов приказ, та пішли на своїх куцих конях — до границі. Я дужий та здоровий, і школу кавалерійську скінчив… І веселе товариство наше, бо, мабуть, у полку найбільше у нас із України…
— Так чудно пише, що й розібрати трудно, — промовив Опанас, і далі:
- …І гаолян більший за наш очерет удвоє, листатий, де стоїть бідний ходя, наче в сурму приграє нам, як заведуть хлопці: „Та веселая та доріженька“, або співають ще часто: „Дадуть тобі, мій синочку, ще й казенну рушницю“… Це їх вивчив тут один учитель такої…
Хлопець поклав листа і радісно засміявся:
— Який, — думає, що в нас такої не співають!
Але мати сиділа смутна, і просила читати:
- …Дійшла до нас звістка з України, що недорід у вас, і так мене прибила, що коли згадаю нашу Лемківку вбогу, та ваше, мамо, поневіряння по чужих роботах, — наче обценьками хто здавить серце… Чи помагають-же вам із комнезаму, — треба, щоб помагали, бо такий закон є для тих, хто служить у Червоній Армії…
— Сину, сину, яка тая поміч? — проказала впів-голоса Марта; ніби жалілася синові, казала:
— Пішла до зборні: виоріть хоч поле, а голова знітився, та „самому треба наймати“…
- …Рідко, Опанасе, пишеш до мене письма: чи може забагатів, чи може грошей на папір немає?..
