зать“, — але змовчала, і повернула голову на дорогу, де в'їдав Жук на чужого, і долітало приказування: „Бач-бач, які люди — такі й собаки!…“
Горпинка забула на хвилинку про свою ногу і з цікавістю почала розглядати своїми косими очима — хто-ж іде, а коли впізнала, з пошаною промовила:
— Петро Гордійчин… Куди ж це він?
— Знов, мабуть, хлопця наймать, — зітхнула смутно Марта. — Видно мало ще, що поневіряється літо за чужою скотиною, — треба ще й на зиму запакувати… Не діждуть вони, — промовила останні слова про себе Марта.
Вона нагримала на Варку, що принесла на голові розпатлане пасмо засмалених кіс, поправила любовно шлейку спідниці і наказала знайти Опанаса: пора вже із стігла гонить…
Коли доходив до Мартиного двору Гордійчин, то Горпинка виправила свій фартух з копійками, старечий, підсунула ноги краще, і рішила пересидіти його та всетаки, хай копилиться — не копилиться, а паляниця на дорозі не валяється..
Вона сказала сама собі:
— Бреше… Погризе Вовківна ногу…
У Петра жупанина, як він казав, хоч і давня, але носив її тільки в празник; його залоєні поли
