— Таке саме, бабо, — знехотя одказувала Марта, — як з тими пацюками — не вірю: добре комусь блягузкать язиком, добре Гордійчиному Петру одмовлюваться — є за що, хай дякує бога, а такій нужді, як ми — нема за що, то… хай вибачає…
— Варко, іди полуднувать! — гукнула вздовж вулиці Марта, та Варка не чула.
Політкові саме робили допита, і Демидок, насунувши на лоба картуза, суворо випитував злодія:
— Ти признайсь, товариш, краще буде… Брав у старика кавуни, чи ні — говори?.. Говори правду, товариш, гамністія буде…
Політок шморгав носом, обдивлявся скоса вартових — Варку та голочеревого хлопчика, і шекеряючи казав:
— Я не крляв: хай мені рлуки покорлчить… Товариш-начальник!.. Позвольте до вєтру сходить?..
Утік, утік!.. І сонна вулиця знову позіхнула, збила ногами дітвори пісок, і покотила дитячий вереск так сильно, що порушила у сонячниках сон собаки — Жука; він, не розкриваючи очей, клацнув зубами, загарчав і заспокоївся… Хотів гавкнути, але рішив — даремне, і пересунув за сонцем свою голову в гарбузиння…
— Діти, діти… — згадала щось своє Горпинка, а спам'ятавшися, по думці, пхикнула губами, знизала плечима, і докори на Марту вимовляла дрібно-дрібно; до неї десь іздалеку підкралася така хитра
