через чотирі дні, а може й пізнійше, коли й вже відходив з дому, він несподівано сказав:
— Можеб ти краще лишився?
— Чому?
— Бо я нині ранком дістав телєґраму від Кебіта — пригадуєш собі того пана з танцюючими фіґурками? Він приїде о першій годині на стацію при вулиці Ліверпуль; отже мусить сейчас сюди прийти. Маю вражіння, що привезе нам важні відомости.
Незабаром дійсно надїхав наш клієнт з Норфольку. Мав пригноблений вираз обличчя, очі засмучені, чоло зморщене…
— Ціла ся історія починає вже мене денервувати, пане Хольмсе, сказав він, сідаючи на фотель. Мало того, що я відчуваю довкола себе присутність лихих людей, але на моїх очах гине жінка! Що дня вона замітно тратить сили.
— А ще нічого вам не казала?
— Ні, пане Хольмсе, ані слова, хоч багато разів я зауважав, оскільки вона потребувала висловити те, що так її мучить. Одного разу я навіть спробував їй допомогти, але очевидно зробив се так невміло, що тільки ускладнив справу.
— А ви самі зробили будь які відкриття?
— Навіть кілька. Приношу вам ріжні нові танцюючі фіґурки, а що найважнійще — я бачив того чоловіка.
— Як? Того, що рисував фіґурки?
