найчистійшою байкою і се я побачив відразу: булоби дурницею уживати таку величезну машину для невідповідної ціли.
Стіни машини були деревляні, але підлогу творила велика залізна плита, на якій лежала верства металевих відпадків. Я став навколішки і спробував відшкробати кусень тієї верстви, щоби докладнійше приглянутись їй. Нагло почув німецький оклик і побачив над собою бліде як привид обличчя полковника.
— Що ви робите? — майже крикнув він.
Мною опанували гнів і злість, що мене хочуть в такий дурний спосіб вивести в поле.
— Дивився на вашу валькнерську глину — відповів я — мені булоби значно легше подати вам раду, колиб я знав правдиве призначення машини.
Зараз же я пожалкував сих слів, що вирвалися у мене. Обличчя полковника в одну хвилю скамяніло і набрало грізного виразу.
— В такім разі буде найкрйще втаємничити вас у все.
Сказавши се, полковник поспішно вийшов з кімнатки і замкнув за собою двері на ключ, лишаючи мене в гідравлічній прасі. Я кинувся до дверей і почав шарпати клямку, але замок був дуже міцний і не уступав моїм розпучливим зусиллям.
— Галльо! — кричав я з цілої сили. — Галльо! Полковнику Стерк! Відчиняйте двері негайно!
