— Зараз вам поясню. Маю для вас роботу, що вимагає абсолютного мовчання; нежонатий — я переконаний того — краще заховає таємницю, як той, що жиє з родиною.
— Коли я до чого зобовяжуся, то можете цілком довіряти мені.
Не пригадую собі, щоб я коли небудь в життю ще бачив такий підозрілий позір, якого було кинуто на мене.
— Отже маю ваше слово чести? — спитався він.
— Даю вам його.
— Що ви о цілій справі ніколи і нікому не будете оповідати?
— Зовсім природно. Я ж дав слово.
— Дуже добре.
При сих словах він нагло зірвався, в одній хвилі був коло дверей і швидко відчинив їх. Сусідній покій був цілком порожній.
— Все в порядку! — сказав, повертаючися, — писарі часто цікавляться справами своїх шефів більше, як се потрібно. Тепер можемо спокійно говорити.
Підсунув своє крісло до мого і знов його око спинилось пильним і підозрілим поглядом на мені. Я відчув щось дивне, сполучене навіть зі страхом. Ризикуючи втратити свого клієнта, я не міг далі скрити свого подразнення.
— Чи можу просити вас приступити зрештою до справи: час мені дорогий.
