— Я не жартую.
— Ну, даруйте, але-ж хиба не можу вважати серіозними ваших слів, що в Лїди розвиваєть ся любов до ассесора мов рожевий цьвіт!
— А то чому? Що-ж? Хто збагне дївоче серце! Не правда-ж Лїдзю?
— Тату, прошу вас, гамуйте ся. Хоч без тих кпин! Пощо завивати в рожеві папірцї болото і казати, що то чоколяда? Скажіть попросту: Менї треба гроший а ассесор їх має. В мене гарна пасербиця і я продам її йому?
— Що? ти сьмієш?
Роман звертає ся до Лїди і каже:
— Лїдочко, прошу тебе, йди звідси. Тепер ми сами будемо говорити з собою. Іди до мами.
Вона хвилю вагаєть ся, відтак іде.
Коли двері за нею замкнули ся, Роман провадить далї:
— Прошу вас тату, лише не горячіть ся, бо я також можу забути ся, що ви муж моєї матери. Що-ж? я кажу лише правду: ви хочете продати Лїду і мусите признати, що в душі ви самі сей ваш учинок звете продажю. Та я на се не позволю, я. Правда, ви її опікун з права, та я також маю якесь право до неї, врештї мій дорогий батько поручив менї дбати про її щастє.
— Ти щенюку, моїм кровавим хлїбом викоханий, ти сьмієш менї казати такі слова! От я виховав собі своєю кервавицею потвору!
— Прошу вас, поволи! Насамперед, що ви не вигодували мене своєю кервавицею, бо мій батько лишив для нас гроші, котрі ви розтренькали Бог зна куди, отже то ви кервавицею мого батька грали ролю великого пана. Далї — коли ви женили ся з моєю матїрю, то ви не брали її з ласки, бо й без вас були-б ми не згинули. Мати мала свою вдовичу пенсію. А коли ви брали матусю за свою жінку, то тим самим і нас обоє за
