Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/8

Цю сторінку схвалено

хлїбороба або ремесника, “бо наука видко тепер ще не для хлопа”.

— Колись буде вона і для мужика доступною, але аж тодї, коли всї стануть людьми, а не такими гадюками, як той Лодзьо.

— Злодїй. — шипіло в Андрієвій душі. — І за що? За що? що я винен? За що розбив мої сни, чому відірвав від коханої книжки? Ой пани, пани! Ви не люди, ви лише пани! У вас якісь такі душі — одні такі погані, а другі такі слабі. Отсей бідний Ромко, хто зна чи він не нещасливійший від мене? Такий слабий, такий несьміливий! Що він почне в житю? Чи стане йому сили бороти ся з тою поганию, що окружає його, чи він навіть не буде пробувати бороти ся з нею, а поплине за филею, що несе иньших? Та що я пічну з собою? Де дїну ся? А може вертати назад у місто? І що? І знову зносити наруги та лайку? А врештї — і се неможливе по тім що зайшло нинї. А де инде також не візьмуть за інструктора студента аж… із третьої кляси, та ще й такого, що сьміє впімнути ся за свою честь та виправляє дикі галабурди. А до иньшого міста до ґімназії нема змоги дістати ся, бо без сьвідоцтва відходу не прийжуть, а до сього міста за нїякі скарби не верну ся. Геть відси далеко, далеко, хоч би на край сьвіта!

Мороз і вітер додавав охоти і Андрій гнав немов на крилах. А ще вчувало ся йому, що гонять за ним, що от-от зловлять його. І він утїкав. Біг так аж до другого села, та почав учувати страшне змученє і якусь сонність. На щастє побачив недалеко сьвітло, що блимало з якоїсь хати. Добув останнїх сил і з тяжким трудом добив ся до неї, та не пішов до хати, бо бояв ся, а врештї не мав чим заплатити за нічліг. — оповідати-ж відки йде і що за один, не мав охоти, — то й вилїз борзо в шопу на воза, знайшов у однім кутику троха соломи — може то було леговище пса, — впав тай заснув.

Збудив ся по півночи, як другі когути піяли, і знов гнаний трівогою, поки нїкого не було на дорозї, біг, а як ще хто