Андрієві очи ще дужче блищали, аж сипали іскрами ненависти, але він усе ще таки слухав, доки йому ще все було байдужнїйше над науку. Та так було недовгі роки. В ньому почала будити ся сьвідомість гідности людської, а прочитані крадьком від панича деякі виривки з поезій Шевченка, що тодї оббігали по клясах ґімназії в С., та ще деякі иньші революційні піснї утвердили його в почутю, що він також людина як і панич, і що тільки чистий припадок справив, що він родив ся мужиком, а той поповичем.
І Андрій почав бунтувати ся против забаганок свавільного панича, не дуже слухав його, а той бояв ся змушувати його до послуху бійкою, бо Андрій був сильнїйший від нього. За те почав Лодзьо збиткувати ся над своїм молодшим братом Романом, якого Андрій так любив, що був би за ним і в огонь скочив.
Раз оттак сидять вони всї три при столї, а властиво Лодзьо лежить на софі за столом, тай учать ся. В тім Лодзьо починає свистати мов на пса і каже:
— Андрій, сам тут!
Андрій страшенно счервонїв ся, але нїчого, гамує свою злість, учить ся далї.
— Ну, ну, дивіть, як почервонїв! Ти видно вже позабув, що винен нам, коли сьмієш такі фохи строїти! О, що то значить: годуй гадюку молоком, а вона тебе за те кусає. Та коли хочеш далї у нас забавити, то слухай мене, або повандруєш там, де куцї ворони лїтають!
Андрій мовчав, мовчав, далї не стало сили.
— Я за дармо вашого хлїба не їм. Я також чоловік і ви не маєте права на мене мов на пса свистати.
— Що? я не маю права? Ти мій слуга, ти маєш мене слухати, або рушай на чотири вітри.
— Тай таки піду!
— Ну, з Богом Парасю, але вперед скидай із себе ті річи, що в них ходиш, та віддай те все, що ти накрав у нас.
