Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/126

Ця сторінка вичитана

— Що, то я таки не помиляюсь! Ну, які ви мущини слабодухи. Вже майже у своєї мети, і знеохочуєте ся.

— Нї, панї! Тілько що до моєї мети ще дуже далеко.

— Як же се? Ще так недавно оповідали ви з таким одушевленєм про своє званє, про свою працю. Так недавно снували мрії про те, що от-от осягнете цїль свойого житя, станете до великої працї народнього відродженя, будете сїяти золоті зерна правди в душі своїх учеників, виховувати нове поколїнє сьвідомої інтелїґенції, а тепер… Чому такі сумні? Чи такі дуже хорі?

Мовчав, а сумні, важкі тїни туги снували ся по його обличю.

— Простїть, що я оце наговорила! Я не повинна була мішати ся в те. Хто зна, яке горе пригнїтає вашу душу, а я беру ся читати вам мораль.

— Се нїчого, я заслугую на се. Менї-ж не вільно бути слабодухом. Хто має такі обовязки як я, той не сьміє нїколи мріяти про особисте щастє.

Знов хвилю мовчав. Далї говорив тихо мов до себе.

— Властиво мої обовязки тепер не збільшили ся, тілько зміцнила ся думка, що вже від кількох лїт сверлує мою душу, що сповненє своїх обовязків, се ще не єсть особисте щастє. А бажанє того щастя росте тай росте. Коби тільки хвильку, малу хвилиночку зазнати його.

Що було в тих його словах, що в них дрожало?

То було щось безконечно солодке і безконечно болюче, а вона склонила голову й мовчала.

Глянув на ту її опущену головку — нї, так не схиляєть ся голова в особи, котрій зовсїм байдужне наше горе, або котра не розуміє нас.

Ах, у нього не стане сили довше мовчати, не стане сили довше скривати. А як вона не любить його, а коли загнїваєть ся, а коли відтрутить його? Тодї лишень най щиро відповість