Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/125

Ця сторінка вичитана

— Нема за що! Та прошу до хати. Той незносний Роман все щось вистроїть.

— Не хотїв би я перешкаджати.

— Але-ж прошу; як може менї перешкодити найлїпший приятель мого дорогого братика?

Він і вона чують, що їм би не те хотїлось говорити; що не такі слова поплили-б, коли-б вони дали волю устам висловити те, що серце хоче сказати.

Мовчать хвилю обоє.

Відтак ідуть у глуб кімнати, вона сїдає на софцї, він подалеки на кріслї.

Вона перериває мовчанку.

— Давно приїхали?

— Тиждень тому. Приїхав полїчити ся троха.

— Знаю. Писав менї Роман, що за много працюєте.

— Ой той Роман. Також не має про що та про кого до панї писати.

— Пише про свойого найлїпшого приятеля.

І знов той розговір нещирий. Чи се вони хотять собі сказати? Чи се говорять їх очи, що палахкотять мов те сонце, що на заходї сияє?

— Вже ваша праця готова? Коли оголосите?

— Не думав над тим.

— Ну, як він нечемно відповідає! І чого ті нерви розходили ся!” — думає сам про себе Штефан.

А вона: “Такий був повний запалу, надїй, а тепер такий охлялий, байдужний!”

— А може ви вже кинули мрію здавати тепер іспит? Чого якісь такі знеохочені, зовсїм иньші як були в зимі? Вже перестали йти на стрічу щастю? — пробувала жартувати.

Засьміяв ся з тиха.

— Щастє!