Чого-б уже ёму пирожитись? Люди давно вже й забули, що на ёму написано! Так ні! Одна тільки я й лежу собі супокійно, терпляче, бо знаю собі, хто я і що я!»
Лежить наша голка, та й лежить. А це раз — чує, щось біля неї поблизу — плюсь!... таке ясне, таке ясне, наче сонце: голці за діамант видалось, а то була просто скалка з пляшки. Та то голка, себе промуючи, й обернулась до неї:
— «А ви певно — щирий діамант?» питає.
— «Щось коло того!» одказала скалка.
От, і запевнились вони обоє, що були дуже ціновні; почали розмову про світ, про пиху, що панує там, і про те, як кожне дере носа.
— «Я колись жила в гарному гольнику у їдної панни, — її куховаркою звали. Мала вона на кожній руці по пьяти пальців. Та які ті пальці були чваньки — куди вам?! Мали пихи на три штихи! А на те тільки й були здатні, — щоб мене з гольника витягати, та знов ховати!»
— «Так вони були значного роду?» питає скалка.
— «Значного?» — каже голка: — «Куди пак! Тільки носа дерли! Їх було пьять братів, і всі пальцями
