«О применении препаратов надпочечников при болезнях пищевода», надруковано в «Русс. враче» за 1904 рік.
Тут описується, як уживати цих препаратів при опікові стравоходу їдкими речовинами, випитими, щоб стратити себе (матеріял кол. Олександрівської лікарні). Добрий ефект, що знеболює, а можливо й лікує. Подано літературу про вплив та вживання адреналових препаратів.
Цей короткий перелік праць показує, що Т. Г. перейшов од своїх праць першого періоду лікарського життя, що мали суто лябораторний характер, до праць клінічних. Його лікарський досвід дозволив йому вийти на той шлях наукової діяльности, з якого він уже далі не сходить: сам хорий, і лише він, цікавить Т. Г.; усі інші допомічні медичні науки — такою мірою, якою вони можуть полегшити страждання хорого та вилікувати його, а потім, — оскільки допомагають вони питанням діяґностики, патоґенези та етіології. Методика наукових праць, що з неї він користується, завжди близька до хорої людини. Він завжди цінував допомічні методи досліджування хорого, але не вважав, що на підставі їх самих можна ставити діяґнозу, називаючи з гумором таку діяґностику «машинною». Що разу, коли йому подавали в трудних випадках діяґнози збудовані лише на лябораторних методах дослідження, він умів критично поставитися до неї, відзначити цілий ряд перешкод у цих дослідженнях і подати чимало фактів із своєї практики, де ця діяґностика себе не виправдала. Він розвив у собі особливу спостережливість, уміння користуватися з усіх своїх зовнішніх почуттів, посилаючись на старих лікарів, що, не опанувавши цих методів, ставили діяґнозу здебільшого не гірше від нового покоління, заміняючи ці невідомі їм методи умінням спостерігати хорого.
Правда, треба сказати, що сам Т. Г. мав прекрасний слух, тонкий нюх, гострий зір і особливий дар інтуїції там, де були симптоми заплутані або недостатні (звичайно, ця інтуїція була несвідомо заснована на його власному досвіді). В такому разі Т. Г. говорив: «Нема ніяких особливих указівок, але цей хорий справляє на мене вражіння людини, що хоріє на те то»; вряди-годи це «внутрішнє почуття» зраджувало його. Пам'ятаю я особливо яскраво його тяжкий настрій, коли він оглянув свого університетського товариша й друга проф. М. М. Волковича, під час його останньої хороби; ще не було ніяких указівок на неоплязму хребта, з чого він і вмер, але загальний вигляд його, це «щось» змусила Т. Г. спинитися на цій сумній діяґнозі.
Свою помилкову діяґнозу він записував до окремої книжечки і ви тепер, переглядаючи її, побачите, як багато думав він над кожною своєю помилкою, над кожним трудним випадком, намагаючись хоч post factum установити те, що могло б дати нитку для правильної діяґнози за життя хорого. Його улюблена приказка, часто повторювана нам, — non bis in idem (не роби вдруге тої самої помилки).
