Перші хвилини побачення — це радісні вітання, поцілунки. Лорд Гленарван не хотів, щоб їхня невдача затьмарила першу радість. Отже перші слова його були: „Не сумуйте, друзі, не сумуйте! Капітан Грант ще не з нами, але ми певні, що знайдемо його“.
Досить було цих його слів, щоб заспокоїти розчаровання пасажирів „Дункана“.
Справді, леді Еллен та Мері Грант страшенно хвилювалися, поки човен наближався до яхти, нетерпляче вдивляючись у нього. Все неясно було, скільки саме людей сіло до човна. То надія росла в серці Мері, то одчай перемагав. Уявлялося їй, що вже бачить батька, очі радісно сяли; а за хвилю нараховувала усього десять чоловіка у човні та й жоден з них не був подібний до капітана Гранта. Тоді вся холола, блідла та майже непритомніла з одчаю. Леді Еллен, пригорнувши її до себе, переживала разом з нею її хвилювання. Джон Мангльс, зосередкований, мовчав. Його очі, очі моряка, що звикли далеко бачити, не бачили у човні капітана.
— Он він! Він їде! Мій батько! — бурмотіла молода дівчина. Але човен наближався, ілюзія розвіялася.
— Його нема… батько загинув, — стогнала Мері.
І лише рішучий тон Гленарвана, його впевнені слова трохи заспокоїли її.
Перші вітання, перші запитання. А далі Гленарван розповів дружині, міс Мері та Джонові Мангльсу головні етапи експедиції та зазнайомив із новим тлумаченням документу.
— Це заслуга нашого ученого приятеля Паганеля, — додав він. Він оживив наші надії.
— А тоді почав вихваляти перед Мері Грант її брата Роберта.
— Ви можете пишатися, міс Мері. З нього буде не лише чесна та добра людина, але герой. Прикрості, перешкоди, небезпеку навіть він переносив як дорослий. І ніколи не скаржився, ніколи не шкодував, що пішов з нами.
