Сторінка:Журнал «Краєзнавство», 2015. – Ч. 1–2.pdf/53

Сталася проблема з вичиткою цієї сторінки

Одеський Дністровський водогін: Як все починалось

зуются к своему насыщению, способствуя на потушение и пламени огненному». Та проведення такої «далекої» води вимагало непомірних коштів і часу. Тому місцева адміністрація знову почала шукати більш близькі та багаті водні джерела.

У тому ж таки 1808 р. градоначальник герцог Дюк де Рішельє доручив поручику свити Його Величності Рошешуару знайти джерела води проти Платонівської пристані порту. В свою чергу Будівельний комітет місцевої адміністрації запросив з міста Ясс (нині на території Румунії) фахівців з пошуку джерел води та облаштування фонтанів. Для водопою худоби були облаштовані ставки у Водяній та Фортечній (Карантинній) балках. Рашковський фонтан, що забирав воду з місцевості пізніше названої Малим фонтаном, був пристосований для постачання водою суден. У розробці проекту Рашковського фонтану (1805 р.) брав участь військовий інженер, австрієць за походженням І.І. Круг. В 1804 р. він був відряджений для роботи в Одеському будівельному комітеті для виконання фортифікаційних та гідротехнічних споруд.

Отже, за часів герцога Д.Рішельє, графа О. Ланжерона і графа М. Воронцова головним джерелом питної води в місті були колодязі, що належали місту та приватним особам. Досить непогану і значну за обсягами воду давали колодязі в районі Водяної балки. Власне і назва її була започаткована дякуючи воді. Застава в колишній зоні порто-франко (район вулиці Градоначальницької) звалася також «водяною». З тієї ж причини і вулиця Градоначальницька в народі звалася також «Водовозною».

Колодязі Одеси на той час являли собою споруди, що давали власникам значні прибутки. Тому нерідко, навіть міські колодязі, захоплювались приватними особами. Іноді до цих колодязів приватниками обмежувались вільний доступ, проїзд. Нерідко траплялись випадки, коли міські колодязі навмисне засипались, і тоді виникала монополія приватних колодязів.

Цей факт був констатований у 1820 році депутатами В. Богровим, О. Сапожніковим та Г. Маразлі, що проводили за дорученням графа О.Ланжерона перевірку приміських хуторів та колодязів. Незважаючи на таке попередження групи депутатів, незаконні захоплення колодязів продовжувалось і в 1833 році місцевій владі довелось лише констатувати, що громадські (міські) колодязі Водяної балки остаточно перейшли у власність приватних осіб з формулюванням «…в силу давности». Чи не правда, читачу, доволі знайома картина з сьогодення.

З архівних матеріалів тих часів, підкреслював у своїй доповіді І.О. Платс, збереглось багато свідчень на несправність колодязів, їх забруднення та руйнування. Забрудненню води в колодязях і водоймах дуже дошкуляла сарана. Так, у 1824 р., з причин нападу на місто сарани, одеським градоначальником було запропоновано Одеському будівельному комітету зробити розпорядження про закриття дошками колодязів і копаней. В тому ж таки 1824 році, чи не вперше, було виконане дослідження води колодязів. Аналізами було встановлено наявність в ній вапняних солей, гіпсу та глини.

Незадовільний стан колодязного водопостачання змушував місцеву владу і підприємців, одночасно з копанням нових колодязів, шукати шляхи найбільш надійного водопостачання міста. Одним з таких шляхів було облаштування в місті дворових цистерн для збирання дощових вод. На жаль, не збереглось достовірних відомостей про те, коли ж з'явилися перші цистерни в місті. Однак, відомо, що у 1827 р. було вирішено облаштувати цистерни в міських військових казармах. А в приватних садибах їх певно почали облаштовувати значно раніше. За даними Шмідта, в кінці 50-х років ΧIX сторіччя в місті було 875 цистерн. Ємність цих кам’яних споруд була різною і іноді становила до 40 тис. відер. Деякі з цих споруд збереглися в місті і донині. Зважаючи на значну їх вартість, цистерни тоді були у заможних власників і майже ніколи в загальному користуванні.

Типові одеські цистерни для води

53