Ми дійшли до селища години за три, бо воно лежало углиб країни більше як на дев'ять миль, а дорога туди пролягала скелястою містиною. На дорозі Ту-вітів гурт (усі сто десять дикунів із кену) що-хвилі посилювавсь невеличкими купками, по двоє, по шість, десять душ; вони приставали до нас, мов би випадком, на різних поворотах шляху. Тут видно було таку систематичність, що я не міг не відчути певного підозріння і висловив капітанові Ґаю свої здогади. Та відступатись було вже запізно, і ми вирішили, що найбезпечніше нам буде показувати цілковите довір'я Ту-вітовій доброчесності. Отже, ми йшли собі далі, не спускаючи з дикунів обачного ока, не даючи їм себе порізнити і втасуватися поміж нас у середину. Таким способом, перейшовши стримчастий яр, ми нарешті прийшли до зборища осель, що було, як нам казано, єдине на цілий острів. Коли оселі показалися нам перед очі, ватажок заходився щось вигукувати, часто повторюючи слово Клок-клок: це, як ми думали, була назва селища, а може родове ім'я для всякого села.
Оселі були найзлиденніші, які лиш можна собі уявити, і, в одміну від найдикіших навіть із відомих людству племін, на будову були неоднакові. Деякі з них (ці, як ми взнали, належали так званим Вампус або Ямпус, старшинам краю) були зроблені так: дерево, зрізане футів на чотири від кореня, а над ним нап'ято велику чорну шкуру, попущену звідти складами до землі — під нею дикун і має собі домівку. Інші оселі складені були із здорових гіляк, не очищених навіть від посохлого листя; обіперши їх, під кутом у сорок п'ять градусів, на глиняний вал, без ніякого ладу отак накидано на п'ять-шість футів увись. Которі знов були