Плачуть дїтки бідолашні:
„Ми не знаємо й доби;
Ще мозолї учорашні
Не зійшли, а знов роби!
Инший раз не держуть ноги,
Відпочинув би; так де?
Напрацюєш ся до змоги,
Що й гульня на ум не йде.
Нас не тягнуть зелень, квіти,
Не принажують луги,
Хиба тілько, щоб спочити,
У труну лягти з нудьги!
Змориш ся весь, аж повіки злипають ся,
Трохи не падаєш з ніг;
Білими рожі червоні ввижають ся,
Білими наче той снїг.
День під вагою мов клятий згинаєш ся,
Важко, а треба нести;
Сьвіт ще не блимне, а ти підіймаєш ся, —
Гайда — машину верти!
З грюком колеса закрутять ся,
Ріже повітря, свистить;
В очах одразу помутить ся,
Швидко й тебе завертить.
Мозок, і серце, і вікна, і стїни,
Небо і стеля, і мухи, і все —
Разом закрутить ся (бігають тїни), —
Мов його вихром несе!
