19
Впав хорунжий на вижате жито…
Хтось обтер йому з уст чорну кров
I скричав: гей, хорунжого вбито!
Не лншіть, не лишіть хоругов!
І забрали прапор по дорозі
Та пішди без хорунжого в даль…
Йшли голодні, без сил, лиш о Бозі,
Йшли на довгу, далеку скиталь!
А за ними курились дороги
I здіймався наш смуток без меж,
Що чіплявся за втомлені ноги
Цих останніх, зникаючих стеж.
А за ними лишилося жито
Й безраменні хрести серед піль…
В цьому житі хорунжого вбито…
Там остав наш спасаючий біль!
Не питай мене, мов дівчатко,
Про цей біль, про цю нашу печаль!
Підрости ще крихту, янголятко,
Мені жаль ще тебе… мені жаль…
|
|
|
Вячеслав Заїкин. |
Від кількох місяців в українських наукових кругах почалася дуже жвава дискусія про початки української нації, точніше — про те, з якого моменту український нарід існує як осібна од великоросів і білорусів національна одиниця.
Здавалося, що це питання після студій Вол. Антоновича, Грушевського, Спіцина, О. Шахматова, Стефана Смаль-Стоцького, Чепурківського та ін. найвизначніших українських і великоруських істориків, археольоґів, язикознавців, етнографів і антропольоґів вже остаточно вирішене — принаймні в українській науці. Історичні, історично-правничі, археольогічні, історично-лінгвістичні, історично-етнографічні і антропольогічні досліди останніми часами яскраво виявили існування таких великих ріжниць між східно-словянським Півднем і східно-словянською Північчю, між українцями й великоросами (та білорусами) від найдавніших часів, що гіпотезу про існування „єдиного руського народу“ в IX—XIII ст., про національну одність всіх східних словян в тій добі треба було остаточно відкинути. Та виявляється, що ця гіпотеза
