Сторінка:Джек Лондон. Смок Беллю (1948).djvu/54

Цю сторінку схвалено

Через півгодини, все ще не наздогнавши двох, що йшли по переду, Шорті почав бігти.

— Якщо ми й доженемо їх, то ні за що не переженем, — сказав він, важко дихаючи. — Боже мій, як вони йдуть! Можу битися об заклад, що вони не чечаки. Вони зліплені з доброї глини, можете бути певні.

Смок був першим, коли вони нарашті наздогнали їх, і він був радий, що міг легко йти вслід за ними. Майже зразу у нього виникло почуття, що постать, яка ближче до нього, — жінка. Чому виникло це почуття, він не міг собі з'ясувати. Захутана в хутра темна постать була така, як і всяка інша постать, але він відчув у ній щось знайоме. Він почекав, поки знов спалахне північне сяйво, і при світлі його побачив маленькі ніжки, озуті в мокасини. Але він побачив більше — ходу. І він пізнав, без сумніву, цю ходу, яку, раз побачивши, ніколи не забуде.

— Вона добре йде, — хрипко прошепотів Шорті. — Б'юсь об заклад, що це індіянка.

— Здорові були, міс Ґастель, — привітався Смок.

— Здорові були, — відповіла вона, повернувши голову і швидко глянувши на нього. — Дуже темно, і я не бачу. Хто ви будете?

— Смок.

Вона засміялася в морозне повітря, і він був певний, що це найкращий сміх, який йому доводилось чути.

— І ви вже одружилися і маєте ту кількість дітей, що казали мені якось? — І раніш, ніж він відповів, запитала: — Як багато чечаків іде позад нас?

— Я, гадаю, що кілька тисяч. Ми проминули біля трьохсот. І вони не витрачали даремно часу.

— Стара пісня, — сказала вона гірко. — Ті що недавно з'явилися сюди, забирають найкращі місця, а ті, що живуть тут здавна, що здобули і утворили цю країну та страждали в ній, не маючи нічого. Це ж давні мешканці знайшли Скво-Крік. Як ця чутка розповсюдилася — ця таємниця. Вони сповістили мешканців з Лев'ячого Моря, але це ще за десять миль далі Давсону, і коли вони прибудуть, то побачуть, що до самого обрію все посіли оті чечаки з Давсона. Це не справедливо, це не гаразд, що доля так глузує.

— Це, справді, негаразд, — сказав співчутливо Смок. — Але хай мене повісять, коли я знаю, як цьому запобігти. Хто перший, тому кращий шматок. Ви ж це знаєте.