ГЕРЦОҐ (кличе). Рустіґело! (Рустіґело входить з тацею в руці.) Постав тацю на цьому столі. — Добре. (Бере дону Люкрецію за руку.) Сіньоро, слухайте, що я казатиму цьому чоловікові. Рустіґело, стань знову за цими дверима з голою шаблею в руці; як що почуєш голос цього дзвоника, ти увійдеш. Іди. (Рустіґело виходить і видно, як він стає за дверима.) Сіньоро, ви сами наллєте вина молодому чоловікові з цього золотого флякону.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (бліда, слабим голосом). Чую. — Як-би ви зрозуміли, що ви робите тепер і яка то страшна річ, то ви здрігнулися-б, не дивлячись на всю вашу нелюдськість, сіньоре!
ДОН АЛЬФОНСО. Зауважте, щоб не помилитись фляконом. — Капітане! (Дженаро, який роздав уже гроші, вертається на перед кону. Герцоґ наливає собі в один з ємальових келихів з срібного флякону і підносить келих до своїх уст.)
ДЖЕНАРО. Мене зніяковлює ваша ласка, ясновельможний сіньоре.
ДОН АЛЬФОНСО. Сіньоро, налийте панові капітанові. — Якого ви віку, капітане?
ДЖЕНАРО (узявши другий келих і подаючи його доні Люкреції). Двадцять років.
ДОН АЛЬФОНСО (тихо до герцоґіні, яка береться за срібний флякон). Золотий флякон, сіньоро! (Вона бере, тремтючи, золотий флякон.) Он як! ви повинні бути закоханий?
