Сторінка:Гюґо В. Люкреція Борджія (Відень, 1920).pdf/75

Цю сторінку схвалено

війська повне місто, повне герцоґство, я є сам собою, я ще не продав, як цей бідний король неаполітанський, своїх гармат папі, вашому святому отцеві!

ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ви пожалуєте про ці речі, сіньоре. Ви забуваєте, хто я…

ДОН АЛЬФОНСО. Я дуже добре знаю, хто ви, але я також знаю, де ви. Ви дочка папи, але ви не в Римі; ви володарька Сполета, але ви не в Сполеті; ви жінка, піддана і служниця Альфонса, герцоґа Ферарського, і ви у Ферарі. (Дона Люкреція, бліда з жаху і з гніву, пильно дивиться на герцоґа й помалу одсувається від нього до фотелі, де вона падає в знемозі.) А! Це дивує вас, ви боїтесь мене, сіньоро! До цього часу я боявся вас. Від нині буде так, як тепер, і щоб зробити початок, я накладаю руку на вашого першого коханця. Він умре.

ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (слабим голосом). Зміркуємо трохи, дон Альфонсо. Як що цей чоловік виступив проти мене з образою величности, то він не міг разом з тим бути моїм коханцем.

ДОН АЛЬФОНСО. Чому ні? З досади, з гніву, у запалі ревности! бо він також може ревнувати. Чи я знаю? Я хочу, щоб він умер. Це мій каприз. У цьому палаці повно вірних мені жовнірів, які не знають нікого крім мене. Він не утіче. Ви нічого не поробите, сіньоро. Я дав вам вибір що до смерти. Вибірайте.