ДОН АЛЬФОНСО. Я не можу, люба Люкреціє.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ви не можете? Але нарешті через що не можете ви поступитись мені такою маленькою річчю, як життя цього капітана?
ДОН АЛЬФОНСО. Ви питаєте мене, через що, моя кохана?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Так, через що?
ДОН АЛЬФОНСО. Через те, що цей капітан — ваш коханець, сіньоро.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Боже!
ДОН АЛЬФОНСО. Через те, що ви бігали за ним у Венецію! Через те, що ви побігли-б за ним у пекло! Що я ходив слідом за вами, коли ви ходили за ним! Що я бачив, як ви гонилися за ним під своєю маскою, як вовчиця за здобиччю! Через те, що навіть зараз ви крили його поглядами, повними жаги і сліз! Через те, що ви, напевне, віддалися йому, сіньоро! Що досить цього сорому, цієї зради. Що уже час помститись за свою честь і злити річками кров навкруги мого ліжка. Чуєте ви, сіньоро?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дон Альфонсо…
ДОН АЛЬФОНСО. Мовчіть. — Пильнуйте від нині за вашими коханцями, Люкреціє. Приставте до тих дверей, якими входять до вашої спочивальні, якого хочете придверника, але до тих дверей, якими виходять, я поставлю свого придверника — ката!
