РУСТІҐЕЛО. Розумію, вельможний пане.
ДОН АЛЬФОНСО. Тримай голу шаблю в руці, щоб не гаятись виймати.
РУСТІҐЕЛО. Гаразд.
ДОН АЛЬФОНСО. Рустіґело, візьми дві шаблі. Одна може зломитись. — Іди.
РУСТІҐЕЛО (виходить у маленькі двері).
ПРИДВЕРНИК (увіходячи в середні двері). Наша сіньора герцоґіня хоче говорити з нашим сіньором герцоґом.
ДОН АЛЬФОНСО. Проси сіньору.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (входить у запалі). Сіньоре, сіньоре, це недостойно, це гидко, це ганебно! Хтось з вашого народу, — чи вам відомо це, дон Альфонсо, — збезчестив імя вашої жінки, виписане під моїм родинним гербом на фасаді вашого власного палацу. Це зроблено привселюдно, серед білого дня, ким? — я не знаю, але-ж це нечувана наруга й нахабство. З мого імени зробили ганебний напис, і ваш нарід, що є найгірший з усієї Італії, регочеться тепер там перед моїм гербом, як перед яким стидовищем. Чи ви гадаєте, дон Альфонсо, що я не противитимусь тому й не волітиму краще умерти враз од ножа, ніж безліч разів од тих отрутних ураз і глузування? Вибачайте, сіньоре, зо
