тепер, сидячи у фотелі, а як-би він був третім у нашій високоморальній розмові з вами, то йому здавалось-би, що він стоячи спить.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ти не вважаєш його за надзвичайно гарного?
ГЮБЕТА. Він був-би ще гарніший, як-би не заплющив очі. Лице без очей — як палац без вікон.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Як-би ти знав, як я його люблю.
ГЮБЕТА. Це уходить дону Альфонсу, вашій дружині. Я тільки зауважаю вам, що ваша високість даремно губить час, бо, як мені казали, цей юнак кохає гарну дівчину, що зветься Фіамета.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. І дівчина кохає його?
ГЮБЕТА. Здається, що так.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Тим краще. Я бажаю, щоб він був щасливий.
ГЮБЕТА. Оце вже хімерно й зовсім не у ваших звичаях. Я гадав, що ви більш ревниві.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (розглядаючи Дженаро). Яке благородне обличчя!
ГЮБЕТА. Мені він когось нагадує…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (швидко). Не кажи мені, кого він нагадує тобі. Лиши мене. (Гюбета виходить. Дона Люкреція стоїть якийсь час перед Дженаро, як зачарована; вона не бачить двох замаскованих людей, що виходять з глибини сцени й дивляться на неї.)
