не розумію вас, сіньоро; з де-якого часу ви стали для мене цілком загадковою. Місяць тому ваша високість сповіщає про свій одїзд до Сполета і прощається з його високістю, доном Альфонсом д'Есте, вашим чоловіком, що має простодушність кохати вас, як голуб, і ревнувати, як тиґр; отже ваша високість покидає Ферару і таємно зявляється у Венеції, майже без почету, під вигаданим іменням Неаполітанки, а я під іменем Еспанця. Тут, у Венеції, ви одходите від мене, наказуєте мені не знати вас, і раптом кидаєтесь по всіх бенкетах, святах, музичних зібраннях, користуючись карнавалом, щоб бути замаскованою, кидаєте мені десь на ходу кілька слів і от увесь цей маскарад кінчається тією казанню, що ви тут мені прочитали. Казань мені од вас, сіньора, хіба це не дивно? Ви змінили своє ймення, ви змінили своє убрання, тепер ви зміняєте свою душу. Дійсно, цей карнавал переходить за всі межі. Я просто збиваюся з розуміння. Яка причина такого поводження вашої високости?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (хутко хапає його за руку і притягає до Дженаро, що спить). Бачиш ти цього юнака?
ГЮБЕТА. Цей юнак не новина для мене й я знаю, що то за ним ви гонитесь увесь час у Венеції під своєю маскою.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що-ж ти скажеш про те?
ГЮБЕТА. Я скажу, що цей юнак спить
