Є особливо ж більше щиро людської стихії, людського гріху, немочі й недолі. Та все таки не дасться заперечити, що уровень духовости у драмах Гюґа — особливо ж у протиставленні до його прегарної лірики — назагал не високий. Спитаймо ось: втіленням якого чистолюдського ідеалу являється ця драма про Люкрецію Борджія? Поет відповів би: ідеалу материнської любови. Але в такім разі тяжко порозуміти те, що Дженаро, хоч уже зрілий парубок, все ще тої своєї матери, що ніби любить його до божевілля — не знає особисто. І те, що і в розмові з Дженаром про тайну його роду — (I, 4) — Люкреція не розкриває перед ним своєї материнської тайни, тільки вдоволяється загальними натяками на свою любов до нього, і то такими чисто деклямаційними фразами, що лишає все в пів-еротичнім сутінку.
Те все театральні реквізити друго- і третьорядної вартости, які до величавих подоб у клясичних французьких траґедіях XVII. ст. — особливо ж великого Расіна — маються так, як бенґальські ракети до горіючих огнів на жертвеннім вівтарі.
А зрештою: як нам вірити в люблячу матір у цій Люкреції, що таким підступним, осоружно зрадливим робом позбавляє без глибшої, траґічнішої причини життя пятьох молодих людей, онещасливлює з рації своєї кровожадної помсти пять матерей? Таких суперечностей, що пли-
