тик-фантаст. Він так же само односторонний в малюванні відємних, сказати б земських, признак героя, як великі клясики односторонні в розмальовуванні взнеслої вдачі людини. Історична Люкреція Борджія не була ні така злочинна, ні така гарна, ні така демонічна, якою її зображує Гюґо. Новіші досліди виявили взагалі, що ця історична княгиня Ферари з лєґендарною Люкрецією, сестрою Чезара Борджія, мав дуже мало спільного[1], особливо ж подоба у драмі В. Гюґо. Цей закид мусить новітній читач піднести з тим більшим правом, що саме сучасні Гюґові романтики й його найближчі други — як ось А. де Віні, П. Меріме та Г. Бейль (Стендаль) — стали в области письменницької творчости — хоч і в области прозової епіки — ініціяторами строго науково-дослідного методу. Але Гюґові не йде о те, щоб сотворити історично вірну подобу даної епохи й її репрезентативної людини, тільки о щось цілком протилежне до тричі ідеальних подоб у драмі клясичній. Він не творить з глибин епохи Ренесансу, тільки з глибин своєї опозиції до псевдоклясичної драматики. Трівожно зрівноваженій гармонійности клясиків протиставляє він з насолодою творчого фанатика
- ↑ Див. Lucrezia Borgia, Herzogin von Ferrara. Nach seltenen und zum Teil unbekannten Quellen von William Gilbert. Leipzig, 1880. — Forschungen zur älteren Geschichte von Florenz. Von Robert Dawidsohn. Berlin, 1896.
