як це жахливо. До того-ж мій час ще не настав. Дійсно, я зробила багато поганих вчинків; я велика злочиниця й через те саме треба дати мені час збагнути й покаятись. Так мусить бути, чуєш Дженаро?
ДЖЕНАРО. Ви моя тітка. Ви сестра мого батька. Що ви зробили з моєю матірю, сеньоро Люкреціє Борджія?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Стій, стій! Боже мій, я не можу всього тобі сказати. А як-би сказала, то може ще подвоїла-б твоє презирство й огиду до мене. Послухай мене ще хвилину. О, як-би ти приняв мене спокутницю до твоїх ніг! Хочеш, я покрию чорним свою голову й замкнусь у манастирі? Як-би тобі сказали: Ця жінка поголила голову, спить у попелі, риє собі могилу власними руками й день і ніч молиться Богу, не за себе навіть, хоч їй то найбільше потрібно, а за тебе, не грішного; вона робить усе те для того, щоб ти глянув на неї милосердним оком, щоб ти спустив сльозу на живі рани її серця й душі, щоб ти не казав їй суворим голосом останнього присуду, як оце тільки що: Ви Люкреція Борджія. Коли-б тобі сказали все те, Дженаро, ти зміг-би одштовхнути її? О, змилуйся, не вбивай мене, Дженаро! Живім обоє: ти, — щоб пробачити мені, я, — щоб спокутувати мої гріхи… Зглянься на мене. Нарешті, навіщо так зле поводитись з нещасною жінкою, яка благає трошки
