треба було поволи забіратися геть або прилучуватися до побідного походу, що його вів на французькій сцені Віктор Гюґо. Спершу під глумливий свист і регіт тих, що повні злорадної насолоди виловлювали найменший промах молодого поета, щоби при кожній нагоді насміхами й вигуками переривати виставу. Навіть шановний пан Сен-Беф, цей французький критик, що спершу покланявся романтикам, а опісля відрікався їх як Юда, впевнював усіх, що „Люкреція Борджія“ — це „безприкладно поганий промах“. Але після всіх дотеперішних вистав — саме ця драма не була вже боротьбою, тільки побідою. Не спробою, тільки ділом. Не завдатком таланту, тільки його повним виявленням. Юрба — оповідає А. Барбу — випрягла коні з повозки поета й завезла його серед нечуваного ентузіязму додому.
Так оцінювали цю драму сучасні. А ми?
Ну — тих майже сто літ, що перейшло від пропамятної вистави Гюґової „Люкреції Борджії“ — виявило де-що, чого не добачували одушевлені глядачі першої вистави, очаровані до того пориваючою грою маєстатично гарної панни Жорж (Люкреція) та ґеніяльного Ф. Лє Метр'а (Дженаро). Новітній читач мусить передовсім зазначити, що історична сторона нашого твору — не дуже вірна, а подекуди навіть наївна. Гюґо не підходить до свого сюжету як романтичний поет-дослідник, тільки як роман-
