ють. Пийте, й їдьмо. Треба жити! Треба вас урятувати!
ДЖЕНАРО (беручи ніж з столу). Ні. Ви умрете, сіньоро!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що? Що ви кажете?
ДЖЕНАРО. Я кажу, що ви зрадницьки отруїли пять благородних людей, моїх найкращих друзів, і поміж ними Мафіо Орсіні, мого побратима, який урятував мені життя й з яким у мене все спільне: й напади й помсти. Я кажу вам, ви зробили ганебну річ, я помстюся за Мафіо й за моїх друзів. Ви умрете.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Земля й небо!
ДЖЕНАРО. Моліться, сіньоро, але швидче! Мене отруєно. Я не маю часу чекати.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ні, цього не буде! О, ні, Щоб Дженаро убив мене! Чи це можливо?
ДЖЕНАРО. Це дійсна правда, сеньоро, й божуся, що на вашому місці я, не гаючись, став-би навколюшках до молитви із згорнутими руками. Ось відповідна для того фотеля.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ні, кажу вам, це неможливо. Поміж усіми вигадками, які виникають у моїй голові, ця ніколи не спала мені на думку. — Стійте! Ви підносите ніж. Стійте, Дженаро, я маю щось сказати вам.
ДЖЕНАРО. Швидко.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Кинь твій ніж, нещасний! Кинь його, кажу тобі! Як-би ти знав… Дженаро! Знаєш, хто ти? Знаєш, хто я? Ти не
