Я так захопивсь неприродним духом,
Що сонце бачив вже лиш мертвим оком,
І все, що чув лиш — чув я мертвим ухом:
Я дивний все з собою тяг проклін,
Не все свідомо, та не й без знаття
І ледь без болю, в марноті чуття
Життя прожити, наче зміст книжин,
Що в них одно вже — друге ще — я не збагнув,
І вслід за чим лиш тугу за життям відчув.
А що тривожило й у втісі гуло —
Мені воно собою мов не було,
Ні, лиш злуда прийдешнього життя
Й порожний образ повного буття.
І так я в болі й в кожному коханні
Тривожно бився з привидами злими,
Збавляючи без вжитку поривання,
Ждучи на день у сну глухого димі.
Я озирнувсь і глянув на життя:
В нім швидкість не для бігу до мети
І не для бою бодрість запальна,
Не смутить горе, щастя не втіша.
На недоумний запит — відповідь дурна!
Туманний сон зринає з нор палітер
І щастя — все вже, хвиля, мить і вітер!
Болюче-мудрий і зневірений зовсім
У томній гордості, в відмови путах
Без зайвих скарг вживаюся, закутий,
У цих кімнат, у міста цього злім.
Уже змогли мене і люди призабути,
Й на думку їх, що й інші, я у всім.
