хлопця. Але він не зважав на вмовлення і не покидав ридати і намагатися додому. Довелось пустити його з школи.
Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останніх шістьох хлопців, що здавали на «свідоцтва», відбувся тихо, надто, що всі вони «арихметику» знали, і пан член не мав рації сердитися.
Нарешті скінчили. Пан член устав.
— А тєх не будем екзаменовать? — спитавсь учитель, показуючи на школярів першого та другого року.
— Ннєт… Та они умєють читать?… — казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шість годин.
— Хлопці, читать умєєтє? — запитався він у школярів.
— Умієм… — несміливо відмовили деякі.
— А щитать? Ну: дважди сєм?
— Чотирнадцять! — гукнули всі відразу.
— А 25 без 7?
— Вісімнадцять.
— Ну… — промовив член, вагаючись.
— Може, закусить-би… — обізвавсь батюшка.
— Обикно́венно… не мішало-б… Ну, дєті, — знов озвався член до школярів, а ті чогось повставали, — значить ви тепер получите свідєтельство — коториє екзамен здали, а которие нєт, то, обикно́венно, учітеся, потому шо наука… то-єсть… потому, шо без єї человєк тьомний… А арихметику, особливо, арихметику шоб знали. Потому, обикно́венно, арихметика — то велика наука!. — і показуючи великість «арихметики», яко на-