кумедну нісенітницю, звеселяючи тим нудну лекцію.
А як вона щиро вчила ті завдання, скільки вона працювала, щоб знати, щоб не бути посміхом усьому класові! І не могла, досі не могла подужати незрозумілої книжки. І ця книжка робила з її головою щось дивне. Наталя блукала по ній очима й думкою так, як дитина блукала-б темної ночи серед невідомого безкрайого степу, шукаючи шляху додому. Вона стільки разів помилялася, стільки разів її осміяно за ці помилки, навіть карано, що вона тепер не була певна ні в одному слові, чи розуміє його як треба. Написано „масло“ — може це й справді те масло, про яке досі знала Наталя, а може й щось зовсім інше: адже думала вона, що, „орать“ це на полі орати, а сьогодні її вилаяно дурною і сказано, що це значить — репетувати; або от учора: вона думала, що „рожа“ — то квітка така, а їй кажуть, що це — пика… Може й з маслом так буде… І потроху Наталя зовсім перестала вірити своїй голові; вона вірила тільки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неї замирала, переставала жити, працювати. Дівчина справді ставала дурною. Знаючи себе і своє знання, вона боялася того класу, як огню, і тим ще гірше робила собі, бо страх вигонив у неї з голови і те, що там удержувалося так-сяк.
Еге, вона боялася класу і вся здрігалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до того класу йти. Дзень-дзень-
