бачив, і сиділа доти, аж поки голосно дзенькне дзвоник, кличучи всіх до вечірньої науки. Вона вся здрігалася з несподіванки, тоді тихо вставала і йшла.
Потроху вона одначе звикла обідати так, як і всі, але дівчата все-ж дражнили її ляпалом. Це нечупарне прізвище ніяк не приставало до її тоненької невеличкої постаті з чорноволосою голівкою, до її замисленого обличчя з великими засмученими очима. Але вже як приложили, то так воно й зосталося.
І з одіжжю клопіт. Це була зовсім не та сільська одіж, що в ній звикла ходити Наталя,— та була така проста. А в цій Наталя почувала себе ніяково. А найгірше спершу було те, що вона не вміла якось сама в неї вбиратися. Копається, копається і нічого не вдіє. Треба дожидатися, поки Маринка, подруга до неї трохи прихильна, пособить. Але поки та поспіє, аж тут уже — дзень! дзень! — кличе дзвоник до снідання. Поспішається Наталя, руки в неї тримтять… боїться вона опізнитися, бо скоро дзвоник задзвонить, зараз бігти треба.
Та потроху й до одіжі Наталя звикла.
Але ніяк не могла звикнути до панської мови. Вона її дуже погано розуміла. Їй казано надіти іншу „юпку“, а вона не розібрала, що це говориться про спідницю і вдягала пальто — ту юпку, що зверху вдягають; її посилано в „чулан“, а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно і де воно той „чулан“, їй велено