Сторінка:Грінченко Б. Дзвоник (1928).pdf/5

Цю сторінку схвалено

Олександра Петровна, начальниця, завважала Наталі, що так не можна робити, що треба бути обережною та охайною. Дівчина й сама це добре знала, так коли-ж вона ніяк не могла керувати тими струментами! Зараз-же другого дні вона знову те робила, а Олександра Петровна веліла їй виходити з-за столу і обідати самій окремо після всіх. Вона мовчки покірно виходила з-за столу і сідала в куточку. Вона дивилася на дівчат, як вони всмак обідали, весело сміючись, як не було начальниці (хоч їм сміятись за обідом і заборонювано), і дожидалася своєї черги. Врешті дівчата починали вставати, соваючи та стукаючи ослонами; деякі зараз бігли з хати, а деякі зоставалися прибирати зо столу, начальниця виходила. Тоді Наталя мусила йти обідати. Їй хотілося їсти і вона мовчки сідала за стіл. Діти часто бувають нежалісливі, — обляпана Наталіним борщем подруга, а за нею і ще дехто починали кричати на Наталю:

— Селючка обіда! Ляпало обіда! Тікайте, а то всіх пообляпує.

Наталя кидала їсти. Їй було сором, тяжко, хотілося плакати, але вона не плакала, тільки губи в неї тремтіли, і все її обличчя якось кривилося. Вона спускала свої великі темні очі додолу, її довгі вії виразно визначалися тоді на зблідлому обличчю. Так вона сиділа мовчки, аж поки дівчата облишували її і бігли в садок. Тоді вона вставала, голодна йшла в якийсь закуточок і ховалася там так, щоб ніхто не