вона могла їсти добру смачну їжу що-дня і скільки схотіла. Дома вона ходила в драній, латаній та задрипаній одіжі, а тут була в неї одіж чистенька: влітку — легенька, взимку — тепленька, саме добра. Дома вона мерзла в обідраній нечупарній хаті, спала на голому полу, тільки в голови підмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великі, чисті, теплі, і спала вона на м'якому ліжку, засланому тоненькою ряднинкою. Дома її батько п'яний лаяв, а часом і бив, а тут ніхто не бився, не лаявся: коли що треба було робити, чи не робити, то начальниця просто веліла чи забороняла завсігди спокійним, рівним однаковим голосом, — вона навіть не кричала ніколи. Це нове спокійне життя в достатках спершу здавалось Наталі, після її вбогого сільського життя, якимись розкошами, якимсь пишним, панським життям.
А все-ж Наталі тяжко були жити.
Чому?
Вона була зовсім чужа серед цього життя.
З самого початку їй довелося звикати до багатьох річей, цілком їй нових — починаючи з завички їсти м'ясо не руками, а ножем та виделкою. Вона ніяк не вміла простромити шматок м'яса в борщі виделкою, а тоді відрізати його ножем; звичайно шматок вискакував з-під ножа і з-під виделки і ляпав додолу або на коліна Наталі, чи якій подрузі, а борщ розхлюпувався на стіл. Обляпана подруга сердилась і казала:
— О, ляпало недотепне! Селючка!