Замковий уряд скликав міську раду, щоб розважити пляни евентуальної оборони, може не так перед козацькими полками, що надвигали з степів, як перед бунтом дооколичних селян, що тільки ждали пригожого моменту, щоби кинутися на зненавиджених панів. Відтіля то й походить тон ухвали того зібрання, в якій говориться про „річпосполиті обох народів так католицької як і грецької реліґії“ старої і нової Теребовлі, які заявляють готовість „замку і особи старости згідно боронити“, при чому „на більшу тої ухвали повагу, постановляємо згідно, що коли б з міста старого (нинішнього нового) де католиків не має, або мало, мала яка небудь зрада виявитися…, тоді вже ніколи староміщане до прав королями наданих, ані їх потомки, на віки вічні належати не будуть; також і на новому (нинішньому „старому“) місті, колиб це показалося, тоді від своїх маєтностей мають бути прогнані, а їх добра на річпосполиту мають бути сконфісковані“… Така непевність запанувала на „кресах“. Підписали цю многословну „ухвалу“ — бурмистр Либайчин, Ян Непелни, Ярош Крудий, Пилип Микитич, Семен Боханок як радники, та піп Кінат за себе і за своїх потомків.
На дармо одначе витратила теребовельська рада час на наради та папір і чорнило на „ухвали“. На першу вістку про пилявецький розгром, усе, що в Теребовлі жило, а мало нечисту совість, кинулося тікати. Першими втікли кармеліти, а 7 жовтня покинула залога замок з нагромадженим там добром шляхти й католицьких костелів.
Вже перед боєм під Пилявцями — говорить С. Томашівський в своїй „Теребовельщині“ — лівий бік Збруча станув в огні повстання, якому
