родів і в усі часи так буває, що інтелігенция іде вперед, освітлює шлях, помогає народу своїм знанням, а нарід дає силу змаганням інтелігенциї. Так воно було, єсть і буде всюди… та тільки не у нас.
Ще вчора на Вкраїні панували поляки. Сенатор — поляк, генерал — поляк, поміщик — поляк, професор — поляк. Все що панське, те й польське. І наша інтелігенция, аби вилізти в пани, вся перероблялася на польське: говорила по-польськи, училася в польській школі, а своєї не заводила, бо то буде мужицька; приймала навіть віру польську. За жалування, за чини, за теплі місця кидали люди свою національність, плювали на своє минуле, висьміювали свою мову. Тільки те що польське, те й добре, і нема нічого вищого на світі, як єдіная і нєдєлімая Польща.
Але от змінилися обставини на Вкраїні. Замісць Польщі стала Москівщина, замісць польського воєводи прислали московського губернатора, замісць короля став царь, замісць Варшави Петербург. І що ж наші пани? Та вони зараз же, прямо, як то кажуть, „съ мѣста въ карьеръ“ почали перероблятися на москалів. Зараз же почали кривляти свій язик, до фамілії додавати овъ, щоб то на московське більше було похоже. А вже коли за цариці Катерини пожалували нашим старшинам „россійское дворянство“, то тут уже кождий новоспечений дворянин яскраво почув, що він зовсім з иншого тіста виліпленій, ніж оті мужики, і що йому треба яко мога швидче в усім відріжнитися від тої мужви. І почали наші дворяне з усіх сил старатися і самих себе і своїх, дітей зробити похожими на москалів. І се тим більше дивно, що того неможна пояснити бажанням приобщитися до вищої культури, бо в ті часи Україна в культурнім відношенню стояла далеко вище Москівщини. Але найголовніше не те. А те, що зміна своєї національ-