від тебе твої слова і говорить про ноги, руки, очі, вуха, голову, одежу, хліб, дім, грунта, скотину, землю, воду, повітря, вогонь. Але сама вона ніколи не ходить манівцями, а бьє у саму найтончу і головнішу точку, єдино до котрої й мала тебе вести. Вона тільки твоїми словами говорить, але не своє. На твоїй свистілці співає свою пісеньку, а все щоби возвести тебе з дольньої твоєї грязі до самої суті істоти твоєї. Щоб поставити тебе, лежащого у тьмі, на нові ноги — уживає плотських слів, витягаючи тебе наче рибу вудкою, насаженою тим, на що ти береш, знаючи, що ти нічого не можеш розжувати і ніщо тобі не смачне, окрім плоті твоєї.
(З твору „Кільце“).
Кілька европейців подорожувало по Індиї. Рано вставши, питали вони господаря про дорогу. А той їм казав:
— Два шляхи перед вами: один навпростець, а другий кружка. Я вам би не радив іти напрямки. Ліпше не спішіть, то далі пройдете. Будьте обережними. Не забувайте, що ви в Індиї.
— Е, старче, — сказав один з подорожніх. — Ми европейці й нічого не боїмося. Іздимо по всіх морях, а земля нам не страшна, бо маємо зброю.
Пішли. Пройшовши кілька годин, знайшли шкіряний міх з хлібом, тут же лежав і сосуд з вином. Наїлися, напилися, спочили коло каміня. А один і каже:
— Чи не пошле нам Бог іще яку таку нахідку? Здається, я вже щось і бачу впереді по дорозі: ось подивіться — щось чорніє по той бік яру.
Один казав, що то теж шкуратяний міх, тільки дуже великий; другий казав, що то обгорілий пень, третьому здавалося, що то камінь. Та все ж вони